Українці, які позиціонують себе, як професійних «борців з корупцією» бувають двох типів: це або демагоги, або шахраї. Перший типаж представлений неймовірно голосистими правдорубами, готовими викривати всіх і вся, а другий – це вже сформований бандюган, який використовує всілякі антикорупційні посади для власного збагачення і для придушення конкурентів.
До якого ж типу можна віднести нардепа Максима Полякова?
А він, як завжди, «відначився» та поєднав у собі два типажі. Тому, що коли секретар комітету Верховної Ради з питань фінансової політики і банківської діяльності раптом починає створювати міжфракційне об’єднання «Депутатський контроль», і нібито ставить собі за мету викорінення корупції в державних органах, одразу виникає якийсь дисонанс.
Неважко помітити, що ідея – боротися з корупцією одночасно прийшла в голову 30-ти різнофракційним депутатам, які представляють великий бізнес, що прихопили заодно в якості весільного генерала розгубленого в парламентських інтригах козака Гаврилюка.
До того ж, всім очевидно, що діяльність депутатської групи більше відома рейдерськими захопленнями, аніж добрими справами.
Наприклад, процес «віджиму» найбільшого виробника борошна Тальнівського хлібокомбінату був широко розпіарений, як «повернення його державі». Українська держава, до речі, для Полякова чомусь персоніфікується з Рудиком Варданяном, людиною, який в кримінальних зведеннях згадується переважно не як «антикорупціонер», але як «представник черкаської стійкої злочинної групи з осіб вірменської національності, які, використовуючи свої зв’язки в судах … займаються легалізацією незаконно отриманих кредитів і грошей, нажитих злочинною працею ».
Дивна річ: поки лідер згаданої злочинної групи і батько Рудика, Вардан Варданян відбуває термін за дачу хабара співробітникові правоохоронних органів, його не доведені (з незалежних від фігуранта обставинам) до кінця справу продовжив син, якого часто можна було помітити в компанії «антикорупціонера» Полякова, також має свої бізнес-інтереси в «Уманьхліб», на всіляких брифінгах у Верховній Раді.
З чого ж почалась кар`єра Максима Анатолійовича?
«Откуда вы все лезете?», – задавався риторичним запитанням професор Преображенський. А виявляється, з гнізда ще одного професора. Вірніше «проФФесора».
Тернистий шлях його тримається на трьох китах: «Партії регіонів» (як політичної складової), кримінальному світі (як реальної рушійну силу) і Росії (як фактора, що об’єднує перший і другий пункти). Розглянемо по черговості кожен з них.
Політичну кар’єру зовсім ще юний Максим почав з приходом на Банкову Януковича в 2010 році, очоливши осередок «Молодих регіонів» в місті Умань. Старші регіонали швидко оцінили таланти молодої людини, запропонувавши того порейдерити місцеву організацію «Фронту змін». «Опозиційність» Полякова була, зрозуміло, чисто формальною: яценюківських фракція в міськраді завжди голосувала синхронно з регіоналами, поки не запахло смаженим у 2013-му році. Тоді несподівано активний народнофронтовець раптом виявив масу політичної активності, почав ходити по місту з «труною для Януковича», займатися тому подібної балаганщіной і таки був почутий штабом «Народного фронту» (ми аніскільки не сумніваємося, що не обійшлося і без якогось вступного внеску в партійний общак) і включений до списку під номером 39.
У парламенті Поляков не залишився в боргу перед своїм покровителем, акуратно відстібаючи в партійну касу якусь частину фінансових потоків, які йому вдалося переключити на себе. Деяку популярність придбали, наприклад, передвиборчі гастролі групи «Народного контролю» по митницях, де гучні викриття на публіку днем змінювалися з посиденьками «в номерах» з керівництвом місцевих митниць. Фактично митникам пропонувалися деякі відступні за те, щоб їх не називали корупціонерами. У випадку з Одесою за право називатися борцем з корупцією доводилося відстібати на передвиборну кампанію «Народного фронту» по 500 тисяч доларів. Нічого в принципі нового тут немає. Марк Твен теж був вражений, що практично всі сучасні йому офіси товариства тверезості використовувалися для зберігання контрабандної горілки. Ми ж не дивуємося тому, що у нас злодійський світ часто-густо зливається з правоохоронцями, створюючи замкнуту і тісно пов’язану між собою державно-приватну бізнес-структуру.
Отже, перейдемо до кримінальної складової в кар’єрі Максима Полякова. Ясна річ, що Партія регіонів і організована злочинність – речі настільки переплетені між собою, що присутність в одній із соціальних груп неможливо без перетину з іншого. Це вам підтвердить будь-секретар «Депутатського контролю» Віктор Руденко – нині помічник депутата Полякова, а раніше – депутат місцевих рад Донецької області від Партії Регіонів і місцевий «ТІТУШКИ», який організовував нібито стихійні мітинги проти Ющенка.
Максиму Полякову, що називається, «перла масть»: в Умані доля звела його з місцевим безпрєдєльщиком Богданом Хмельницьким (він же Майданюк, він же Цима, він же Змій), на той час збирали данину з далекобійників на Одеській трасі, а також судимим за викрадення автомобіля. Втім, це не завадило Полякову перетягнути зёму до Києва, і навіть як мінімум один раз привести його в студію до Шустера, де колишній кримінальник був представлений, як … глава правозахисного «Об’єднання імені Богдана Хмельницького», яке в основному займається тим, що відмиває біографію свого патрона, який тепер теж примазався до банди антикорупціонерів імені Полякова.
Хоча через Руденка бандитські антикорупціонери Полякова підтримують зв’язок з донецькими елітами, в тому числі на окупованих територіях, де у декого з часів регіонального минулого залишилося багато бізнес-інтересів, вони потроху намагаються розширювати сферу своєї діяльності.
Наприклад, в Дніпропетровську антикорупційний рух представляють місцеві братки Євген Ломов і Олександр Марченко, спосіб роботи яких з клієнтами можна подивитися на інтригуючому відео. Вони ще не доросли до того, щоб називатися такими повноцінними правозахисниками, як авторитетний Цима, тому ще частіше віддають перевагу кулакам, ніж антикорупційної діяльності. Зовсім інший типаж є ще один ветеран антикорупційної діяльності, дивиться за областю від Полякова, колишній начальник Полтавського УБОЗ Юрій Буценко. Цей для рейдерських атак використовує свої зв’язки в правоохоронних органах, як діючих (коли треба провести обшук у конкурента або заарештувати чиєсь майно), так і вийшли у відставку (для силового тиску). Це дуже допомагає активісту «депутатського контролю» мати бізнес на відвалах Дніпродзержинського металургійного комбінату, а також відвідувати Москву для зустрічей зі своїм колишнім босом Віталієм Захарченком, з яким зберіг чудові стосунки.
Захарченко – це фігура, навколо якої об’єдналися інтереси таких, здається, несхожих людей, як опер Буценко та бакланщікі Ломов і Марченко. На цих двох останніх зареєстровані підприємства, пов’язані з валютообмінними операціями, прибуток від яких отримує Захарченко, а «кришою» є Поляков.
Ні для кого, напевно, не секрет, що під виглядом інтернет-клубів по всій Україні діють великі незаконні гральні мережі, які отримують неймовірні прибутки за рахунок відходу від податків. Цих кіосків з затемненими стіклами, розкиданих в безлічі в кожному місті, не можуть помітити тільки працівники міліції та прокуратури. Але якщо незаконні гральні салони неможливо не помітити неозброєним оком, то незаконні пункти обміну валют (найчастіше, розташованих в тих же «інтернет-клубах) відрізнити від офіційно діючих візуально неможливо і яка мережу фіктивних обмінників покриває Україну, цього не знає ніхто. Ну, хіба що крім активістів «депутатського контролю», але вони навряд чи будуть ділитися з громадськістю настільки значущою інформацією, як і про обсяги ухилення в цих кіосках від податків і виведення грошей за кордон. Але якщо тільки один показовий рейд по декількох таких точках виявляє мільйонні розкрадання, можна говорити про восьми- і дев’ятизначних сумах.
Тим більше, що «ліві» обмінники розглядаються антикорупційної бандою, як мережева структура на кшталт секти Сандея Аделаджі. І якщо раптом на основі «Депутатського контролю» знадобиться створювати свою партію (а останні рейтинги партії Яценюка показують, що швидше за таки да, доведеться), у них вже буде своя структура на місцях. І навіть буде непоганий шанс отримати політичну і фінансову підтримку з Москви, інтереси якого ситуативно збігаються з Поляківськими.
Чого потребує зараз Поляков? Його дніпропетровські колеги були б дуже не проти мати свого ручного главу Нацбанку, щоб розвивати свою отмивочного мережу далі, виключивши навіть саму можливість навіть випадкових збоїв, як згаданий вище. У Кремлі теж не проти мати контроль над Національним банком країни, розглядаючи це як фактор дестабілізації ситуації в Україні та інструмент для впливу на українську політику. У цьому, мабуть, і криється коріння нечуваної «антикорупційної» медіа-активності Максима Анатолійовича, спрямовані проти чинного глави банку Валерії Гонтарєвої, яку неодноразово нардеп звинувачував у «державній зраді».
Зараз, коли в громадський доступ потрапили бази «Панамського архіву», виявилося, що наш антикорупційний персонаж теж має кілька офшорів. За дивним збігом обставин, майже одночасно член комітету з протидії корупції Єгор Соболєв повідомив, що два члени групи «Депутатський контроль» здійснюють тиск на керівництво компанії «Укрнафтогазвідобування» (75% від усього видобутку газу в країні) з метою підписання невигідних контрактів. Пізніше він уточнив, що мова йде про Полякова і Дейдея. Ну, дійсно, а куди ж ховати сучасному Антикорупціонеру гроші, як не в офшори? Він же не Корейко, щоб ховати мільйони в скрині на вокзалі …
Як бачимо, на сьогодні Поляков продовжує займатись оборудками та дурити людей. І як довго це триватиме, залежить від нас з Вами!
No Comments