Твір христинівської дівчини зворушив чорнобильців до сліз

Твір христинівської дівчини зворушив чорнобильців до сліз

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчора під час урочистостей громадських організацій «Союз-Чорнобиль України» депутат Черкаської обласної ради зачитав перед присутніми твір Влади Аніканової з Христинівки, присвячений тим пам’ятним подіям, емоційно виклавши переживання нинішньої молоді про Чорнобильську трагедію.

Отож, на прохання наших «чорнобильців», друкуємо роздуми студентки 1 курсу української філології Київського університету імені Грінченка, нашої землячки із Христинівки Влади Аніканової.

«Щоразу, гуляючи вулицями затишного рідного міста, радію тому, що існую. Спливає час… Неквапливо перегортає він сторінки історії Люблю розписувати місяці у своїй голові календарем знаменних дат. Уявляю певний період життя через призму численності днів, що увійшли в цю ж історію, яка, зазвичай, через роки буде представлена новим поколінням під «кривим» кутом. А що ж сказати про квітень? 1 квітня – День сміху, 7 число – Благовіщення… Всі святкові дати відступають на задній план, коли при кінці «знаменного» ланцюга з’являється тривожне 26. 26 квітня – Міжнародний день пам’яті жeртв радіаційних аварій і катастроф, річниця вибуху четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції. І ось уже весна не квітне для мене навкруги, бо, ніби відчуваю, як серця тих, що втратили внаслідок радіаційного лиха своїх рідних, близьких, друзів, в’януть зсередини. Окривавлена історія, правда, прихована рішеннями влади, гіркі реалії розбиті, немов панорамне скло, уламки яких людство збиратиме протягом довгих років свого існування. Дихається важко…Думками я вже не тут, а на окраїні Прип’яті, на території 30-кілометрової зони відчуження, дивлюся на опустіле місто, яке вже протягом тридцяти років не чуло ні дзвінкого дитячого сміху, ні сліз радості, ні першого зойку новонародженого. Важко дихає і омертвіла земля, що тримає на собі тонни ізотопів урану. Раптом я чую голос, голос дівчинки років 5-6, що звідкілясь кличе мене. Крокуючи на звук, доходжу до зруйнованих та понівечених часом дитячих атракціонів. Реальне, ілюзійне та минуле переплітаються тут: бачу, як діти випробовують, нещодавно встановлену забавку «Автодром», закохані пари стоять в черзі до колеса огляду, маленька дівчинка випадково випускає у вільний політ, щойно куплені, повітряні кульки, і зі сльозами на очах кидається в татусеві обійми. «Сонечко, заспокойся, я куплю тобі ще,» – втішає люблячий батько свою донечку. Та хіба знає він, що сьогодні вона плаче за таки дріб’язковим, а завтра – над його опаленим тілом у переповненому відділі реанімації?! Як болить його, ще живе та вже смертельно заражене радіацією тіло, так і душі його рідних, заражені невиліковним горем. Рівнозначно болить і моя, бо все, що в дійсності бачу перед очима – це змертвіле місто: гойдалки коливаються лише від подиху вітру, а єдине, що прокатає тепер оглядове колесо – це незнищенну радіацію, яка разом з невимовним горем хазяйнує тепер на цій території. І знову голос… Безстрашно крокую я за ним і опиняюся біля під’їзду старого 16-поверхового будинку. Поринаю у ілюзії і спостерігаю, як ця ж дівчинка грається колекцією своїх м’яких іграшок на балконі 13 поверху, хтось закурює цигарку, гомонять через поверхи жінки, розвішуючи, щойно випрану білизну, одним словом – така собі весняна ідилія. То був хвилинний проблиск, а зараз перед очима, давно закинутий, житловий будинок, на деревах поблизу понівечені шмаття одягу та білизни, а під ногами, втоптані в землю, окурки. Все, що чую тепер – свист вітру, блукаючого площадками самотніх поверхів і тиша, така болісна і нічим невиправна тиша. Звісно, радіація ж не має ні кольору, ні голосу, ні смаку, вона, мов бомба уповільненої дії, покликана руйнувати та вбивати, розщеплювати на атоми та кривдити, залишати кривавий слід у пам’яті, знищуючи все живе. Думки перериває черговий зойк дівчинки, що веде мене до госпіталю. Піднімаюся на другий поверх. Реанімація, жахлива картина: медичне обладнання, покинуте абияк, простирадла, скоричневілі від плям крові, де-не-де валяються документи та картки, беру до рук одне з них: «Пожежник (такої то) частини», внизу чорною пастою дописано: «Ліквідатор ЧАЕС. Діагноз: променева хвороба». А біля операційного столу дитяча іграшка, та сама, із колекції. Тримаю її у руках і відчуваю, що вона досі мокра від сліз, від таких щирих та розпачливих сліз дитини і плачу сама. Саме тут прощалася вона з батьком, дивлячись йому у вічі, не маючи змогу востаннє побачити його, ледве виведену, приховану під бинтами, посмішку на обгорілому обличчі. Виходжу на двір духовно вбита, розуміючи, що радіаційне лихо знищує не лише фізично, а й морально. Навкруги все таке понуре та пусте, навіки мертве та спотворене, не чутно ні щебету птахів, ні гавкоту собак – ніяких ознак життя, тільки клуби чорного диму, які виникають нізвідки та зникають в нікуди. Навіть небо тут не таке блакитне, весняне сонце світить, немов затягнуте пеленою смутку. Координати на карті України, що іменують Прип’ять, виколоті для усього світу. Місто, невільно ставше постійним житлом для отрути, несумісної для одночасного існування з людиною. Все, що я бачила там лише гнітило, засмучувало мене, кожна нова картина в моїй голові давала зрозуміти всю ту розпач, кинуту на долю людства, тягар, який нестиме воно впродовж довгих тисячоліть, відчуваючи на собі страшні наслідки квітневої катастрофи 1986 року… А скільки смертей? Скільки душ окутала тенетами радіація лише в перші дні ліквідації лиха, яке від локального набуло згодом статусу світового? Хоробрі ліквідатори у перші години трагедії кидалися в обійми смерті, залишивши позаду дочок, синів, дружин, батьків. Їхали на виклик аби гасити звичайну пожежу, а насправді боролися із незгасимою радіацією, в поєдинку з якою, не мали жодних шансів на перемогу…

Що ж сказати про владу? Владу, яка вуалювала правду, ставила під загрозу життя сотень держпрацівників, тисяч людей, які, не знаючи всіх масштабів катастрофи, щохвилинно отримували надлишкову дозу радіації, яка згодом перевищувала допустиму, приводячи до смерті від променевої хвороби, або виливалася у численні патології. Сльози скочуються по моїх щоках і я розплющую очі. Стою посеред одного з провулків свого міста, спостерігаючи як в його артеріях пульсує життя; по вінця наповнене людьми, кожен із яких крокує, маючи на думці дюжини власних турбот та переживань. Я ж щойно подорожувала крізь реальність, підсвідомо перенеслася туди, куди навіть зараз небезпечно ступати людині, – в самотню й таку незвідану зону відчуження. В такі моменти розумієш, що відчуваєш лише десяту долю розпачу, порівняно з тим, що переживають зараз «ветерани» катастрофи. Найболючіше – це жити із спогадами, від яких кровоточить і без того хворе серце. Фатального 26 весна принесла не веселу звісточку ластовиним ключем, а вічну трагедію під супроводом чорного вороння. Він чи вона змушений нести тягар катастрофи на плечах до кінця своїх днів, шукаючи радості у всьому, що, можливо, здатне залікувати душу та одна із комірок назавжди буде заповнена горем. І ось один із «ветеранів» зупиниться на одну секунду погожою квітневою весною, підніме обличчя до небес, аби посміхнутися тим, кого забрала катастрофа 30-літньої давнини, з вірою в те, що вони лише зробили крок у безсмертя. Бо неможливо вважати померлим того, хто віддав своє життя за життя наступних поколінь! Ось і я вдивляюся у чисту блакить , непідвладна плиності часу, розумію лише, що засвоїла урок , поданий історією у жорсткій формі. Не можна нехтувати минулим , бо чи матимемо тоді надію на майбутнє! Милуюся вишневим цвітом та радію тому, що існую…»

Джерело:

“ДЗВІН”

No Comments

    Leave a Reply

    Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.