Руслан Коваленко хазяйнує у безлюдному селі на Лисянщині і має написати про нього книгу

Руслан Коваленко хазяйнує у безлюдному селі на Лисянщині і має написати про нього книгу

Сьогодні, на жаль, мало де і мало хто може реалізувати себе в селі. Через це сільські території спустошуються, люди виїжджають, залишаючи рідні обійстя і могили предків. Так сталося і з багатолюдною колись Петрівською Будою, Лисянського району, що на Черкащині. Щоправда, тут ще залишились «останні з могікан» – літнє подружжя Щибрів, яке нізащо не хоче лишати стареньку хатину, песика та шматок городу, і тихо доживає свого віку серед розвалин колишніх сусідських дворищ. Аж тут до сільського голови Журжинець Ніни Ганич дійшла неймовірна новина, що в Буді, яка територіально підпорядковується місцевій раді, з’явився молодий чоловік з сім’єю, і почав там хазяйнувати.
– Про те, що наміри Руслана серйозні і що це не заробітчанин-одноденка я переконалася вже при першому знайомстві, – розповіла вона.- Бо людина, яка приїхала швиденько, як кажуть, збити капітал, а далі – поминай як звали, не стане будувати хату, прибирати кладовище, цікавитися історією села.
Руслан Коваленко – житель сусіднього села Щербашенці, Київської області, але він вважає, що корені його роду знаходяться саме в Буді, старовинному селі, яке зникло з мапи району у 80-их роках минулого століття. «Тут жили моя бабуся і прабабуся, тут пройшло моє дитинство, тут на цвинтарі лежить вся моя рідня,» – пояснює чоловік. Із занедбаного сільського цвинтаря він і почав своє господарювання, вирішивши оселитися на своїй історичній малій батьківщині. Розчистив від сміття та густих чагарників і спорудив пам’ятник жертвам голодомору. Каже, ще малим хлопчиком слухав спогади прабабусі про цю страшну трагедію, про котлети з кропиви, про більш як 200 померлих від голоду дітей, яких звозили до однієї братської могили. Це з роками не забулося, і, мабуть, саме на його долю випало відродити пам’ять про своїх знищених голодомором земляків.
Руслан Володимирович у розмові згадав про те, що його предки вміли працювати на землі і жили тим, що на ній надбали. Їх, як куркулів і «ворогів народу», радянська влада репресувала, але не зуміла вбити почуття господаря власної землі, яке в українського селянина закладене на генному рівні. Воно обов’язково проявляється у внуках, правнуках. І тоді, як у Руслана, виникає непереборне бажання повернутися до джерел свого роду і займатися тією справою, до якої прагне душа. Він почав з того, що поставив вагончика для себе і купив просторого військового намета для корів. Доставляв свіжі, якісні молокопродукти в дитсадки Лисянки, але тендер виграли інші постачальники і довелося шукати інші шляхи збуту молока.
– Зараз співпрацюю з відомою торговельною маркою «Волошкове поле» з Черкас, – ділиться фермер. – Крім корів, займаюся бджільництвом, відроджую місцеві ставки, орендую 3 гектари землі, де сію кукурудзу, пшеницю, кормові культури. Крім того, ще й навчаюсь – хочу одержати спеціальність інженера-механіка, мрію написати книгу про своє чудове село. Хай його вже й немає на жодній мапі, але воно живе, поки тут ще є хоч одна людина.

Джерело: Вісті Черкащини

No Comments

    Leave a Reply

    Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.