Про музиканта з Черкащини, який втратив слух, але продовжує писати у свої 84 роки

Про музиканта з Черкащини, який втратив слух, але продовжує писати у свої 84 роки

Відтоді, як у цьому світі не стало мого дорогого батька, я почала помічати речі, на які раніше б не звернула ніякої уваги. Можливо, це моя уява або величезне бажання відчувати тут, на землі, його присутність. Коли я з ним говорю, то чую, як озивається до мене шелестом яблуневої вітки, птахом у небі, раптовим сонячним променем серед хмарного неба. Знаю, що це він мене зараз веде місцями, які були дорогі його серцю. Він дуже любив Синюху, туди й мене малою возив ловити раків. І от тепер, коли пройшло багато років і мною сходжено чимало доріг, знаю точно: батько, привів знову на Синюху.
У селі Чеснопіль Тальнівського району, що на Черкащині, що розкинулося на її берегах, я зустріла чудову талановиту людину – Володимира Натановича Білоруського. Більш старшому поколінню читачів це прізвище знайоме. Бо Володимир Натанович у 70-80 роках минулого століття мав славу доброго музиканта, керівника кращого в області оркестру народних інструментів. Він і до цього часу пише партитури та клавіри для тріо бандуристок, для фольклорного ансамблю і для троїстих музик дитячої музичної школи, що у Тальному на Черкащині. Але про все по порядку.
Скажу відразу, такого начитаного, ерудованого, цікавого співрозмовника зустрічаєш не щодня. Незважаючи на те, що наше спілкування зводилося до розповіді мого героя, а я, коли хотіла щось запитати, то писала в блокноті. Це тому, що Володимир Натанович практично не чує. Ні, не через те, що йому скоро виповниться 84. 45 років тому він пережив страшну сімейну драму і за одну ніч втратив слух. Йому винесли вердикт – медицина безсила вам допомогти. Тоді з музиканта він став рибаком. Як рибак він вийшов на пенсію і купив ошатну хатину у Чеснополі, до берега Синюхи. Коли заходиш у двір, то складається враження, що тут живе молодий господар, а не 84-річний дідусь. До речі, дідом (у значенні «старий») чоловік себе не вважає. Зізнається, що до Тального, Кривих Колін або й Кам’янечого на раз велосипедом доїжджає: «А ви мені: «Старенький», – посміхається, затягуючись цигаркою. – Я вам і степ затанцювати можу, якщо дозволите!»

Про музиканта з Черкащини, який втратив слух, але продовжує писати у свої 84 роки


Слухаючи його розповідь, мені здалося, що доля з ним ніби грала в піжмурки. Однією рукою щедро наділяла, а іншою – відбирала. Він народився 27 липня 1936 року у родині Натана Білоруського з Поділля, що приїхав на Уманщину організовувати колгоспи. У селі Острівець Натан Іванович зустрів Ольгу Пастолюк, яка на той час була дружиною голови сільської ради Арлама Пастолюка, мала 3-ох малолітніх діток. Та у голодні 32-33 роки дітей вона похоронила, поки чоловік витрушував у односельців останню квасолину, а потім з такими, як сам, смалив сивуху. Коли Білоруський запропонував Ользі поїхати з ним, вона погодилася. Згодом у них народилося двоє дітей. Успішний модельєр меблів з червоного дерева, член бюро Київського обкому партії Білоруський привіз родину в Київ – у квартиру на Хрещатику. Та щастя було коротким. Коли почалася війна, дружину з дітьми, а також її сестру, яка жила в столиці з Білоруськими, чоловік відправив у місто Канаш Чуваської РСР. А сам залишився евакуйовувати промислові підприємства Києва на Схід. У перші дні війни він загинув під Борисполем. Уже у місті Канаш дружина отримала похоронку.

Про музиканта з Черкащини, який втратив слух, але продовжує писати у свої 84 роки


А далі були воєнні роки поневірянь та страждання: «Я переніс усі дитячі хвороби: кір, коклюш, скарлатину. А коли підчепив черевний тиф, мене поклали у військовий шпиталь для тяжкопоранених, – оповідає Володимир Натанович. – 2 ліжка зсунуті, між ними постелена шинеля (найкращі умови для вошей – автор). А по обидва боки – тяжкопоранені: голова у бинтах, тільки очі та рот. Коли мене полишала висока температура, я хотів бачити очі сусіда, та вони затягувалися сльозою. Гладять мене по голові то той, то інший. На ранок санітари виносять вперед ногами спершу одного, потім другого, біля мене ложать таких самих… Так проходило моє дитинство. Я легко переніс дифтерію. А потім була малярія – це найстрашніша хвороба, яку я пережив. Коли тебе трусить у спеку під куфайкою та ватним одіялом, а як підносять маленьку жовтеньку пігулку хини, гірку, як 100 полинів, то хочеться вмерти.
Коли Київ звільнили, мати з дітьми повернулася в Україну. Спершу жили в Києві в бараках, а потім переїхали у село Борщова, нині Новоархангельського району, на Кіровоградщину. Там хлопчик закінчив 2 класи середньої школи, точніше – 3. Його відразу зарахували до 2-го класу, бо гарно читав і писав. Подальшу освіту здобув у школах сусідніх сіл, куди за будь-якої погоди добирався кілька кілометрів через ліс. У 6 класі сидів 2 роки: «У той рік сніг випав рано, а взутися не було в що. Коло хати я все робив босий: дрова з лісу тягав, до криниці по воду ходив, яку там ганчірку намотаю на ноги, – ділиться спогадами Володимир Натанович. – А до школи босим не міг піти». Ніщо не завадило здібному юнакові закінчити 10 класів, 7 із них – із похвальною грамотою. Пригадує, як перше кохання зробило його найсильнішим математиком у класі, бо довелося розв’язати усі задачі підручника для дівчини з великими очима, що сиділа за останньою партою. А ще була подарована до дня народження вчителькою російської мови та літератури книжка «День великого сонцестояння», яку перечитав разів 5. З того часу бібліотека стала храмом юнакові. Коли настав час обирати професію, обрав музику. Маючи від природи музикальний слух, Володимир швидко опановував музичні інструменти: баян, гармошку, трубу, навчився читати ноти. З легкістю вступив до Одеського музичного училища, на клас домбри. Безгрошів’я змусило повернутися в село, пішов працювати у колгосп, возити гній. Доля все ж була милосердною до талановитого хлопця: випадково привела у Тальянківський технікум, який він з часом успішно закінчив. По направленню потрапив у Вільшанський район на Кіровоградщину. Специфіка його в тому, що місцевість заселена болгарами, тому Володимир Натанович вільно розмовляє болгарською. На плечі молодого зоотехніка (було йому на той час 21 рік) звалилися колгоспні ферми, які нараховували 1200 дійних корів, 12 бугаїв, 7000 свиней, 6500 тисяч каракулевих овець, 400 коней, а ще птахоферма, пасіка, ставки. Зумів, справився – через кілька місяців колгосп зайняв 1-е місце, виконавши план по м’ясу та інших продуктах тваринництва. Через деякий час у колгосп, де працював Білоруський, з’їжджався увесь район на семінари. Не полишав молодий зоотехнік і музику – у село він приїхав з баяном, організував там хор доярок.

Про музиканта з Черкащини, який втратив слух, але продовжує писати у свої 84 роки


Звідтіля пішов в армію. Служив у Баку, був старшиною духового оркестру. У колгосп більше не повернувся. Музика перемогла: пішов викладати в школу. Уже тепер здобув музичну освіту, закінчивши Олександрійське культосвітнє училище та 2-річний курс гармоніки і поліфонії у Московському університеті імені Н. К. Крупської з переважною більшістю схвальних рецензій. Вже коли працював викладачем музичної школи у Тальному, вступив до Київського інституту культури, успішно захистив наукову роботу «Обряди Тальнівщини» та працював над дисертацією. Перед ним відкривалися широкі горизонти. Не судилося: доля зіграла злий жарт – через нервове потрясіння чоловік назавжди втратив слух.
Тепер він живе один, дружину і 2-ох синів давно похоронив. Хазяює на своїй фазенді: вирощує яблука, малину, ловить рибу, у негоду плете рибацькі сітки. «Я всіх своїх внуків забезпечую малиною (у мене, не лякайтеся, – 5 внуків і 10 правнуків), – каже, посміхаючись у вуса. – Рибу возив раніше в будинок престарілих у Тальне. Не продавав, пригощав. А взагалі я нічого не продаю і не купую. Я дарую, – показує молоденькі кущики троянд під пластиковими пляшками, рядочками висаджену лаванду, фенхель та ревінь. – Нарвіть ревеню на пиріжки дівчинці! Ви ж вмієте пекти пиріжки з ревенем?»
– Аякже, – відповідаю голосно. А в пам’яті знову мій батько, який так любив пиріжки з ревенем.
Вже коли ми сиділи на кладці, і Володимир Натанович читав «Долю» та «Тризну» Шевченка, говорили про сенс людського життя, чоловік згадував своїх знайомих, друзів. І серед них, важко повірити, – близькі родичі мого батька…

Джерело: Вісті Черкащини

No Comments

    Leave a Reply

    Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.