Як лікарка з Лисянки в Африці не загубила в собі українку

Опубліковано: 25.08.2021
Як лікарка з Лисянки в Африці не загубила в собі українку

З 67-річною Тетяною Акпові зустрічаємося на подвір’ї її покійних батьків у Лисянці. Вона приїжджає на час відпустки з Африки, де нині мешкає, майже щороку. Поки були живі мама з татом, каже, допомагала по господарству, а тепер – пустка. Город віддала сусідам, вони ж і за хатою приглядають. Приїхала і цьогоріч. Але, каже, роки беруть своє, переліт з пересадками триває 10 годин. Тож вирішила виставити будинок на продаж. Хоча, зізнається, буде дуже не вистачати у далекому краї звичайних українських вишень, яблук, навіть кропу. А ще більше – спілкування з близькими, сусідами, однокласниками. Та й що зрівняється з дорогими серцю лисянськими пейзажами, вербами над тихоплинною річкою, соняхами і запашними польовими квітами, лісами, де так полюбляла збирати гриби?
– Ностальгія за Батьківщиною у мене ніколи не зникала і не зникне. Мабуть, такі ми, українці, що як би добре не було, а додому тягне, мов магнітом, – розповідає Тетяна Олександрівна. – У маленькому Беніні на березі Антлантичного океану, де я живу вже 40 років, здається, є все: літо триває цілий рік, завжди свіжі фрукти, овочі, риба. Життя спокійне, навіть сонне – спекотна погода, яку цього літа відчули і українці, не надто сприяє активній роботі, тож в більшості своїй бенінці відпочивають. Ми з чоловіком Жаном, лікарем-гінекологом, професором, сьогодні, на жаль, покійним, побудували свій будинок-віллу. Наші діти, син Жільдас і донька Сільві одержали вищу освіту – він має юридичну практику у Франції, вона займається бізнесом в Беніні. Внучка здобуває освіту в інституті міжнародних відносин в Лондоні. Я ж практикуючий дитячий лікар, викладаю студентам у медичному виші. У 80-90-их роках працювала лікарем посольства Радянського Союзу в республіці Бенін. На мою радість, зустріла тут багато людей з України, інших пострадянських республік. Усі вони – жінки, які в часи Радянського Союзу у 80-их, 90- их, 2000 -их роках, як і я, вийшли заміж за бенінських студентів, які тоді навчалися у різних вишах Радянського Союзу. Вони зі Східної України, Росії, Білорусії, Казахстану. Наші співвітчизниці – це переважно жінки із вищою освітою. Тож працюють у різних високопрофесійних сферах життя – лікарі, інженери, архітектори. Існує тут і Асоціація, яка об’єднує колишніх випускників радянських вузів. Ми часто спілкуємося між собою, приятелюємо, спільно відзначаємо свята. Українці досить активно підтримують контакти з Батьківщиною, намагаються не забувати про своє коріння. Деякі патріоти України, в тому числі і я, були в часи революції Гідності на Майдані. Відкрили ми і свою православну церкву, щоправда, французького патріархату.
Взагалі, французька мо­ва, як зазначила мадам Тетяна (так її називають у близькому оточенні), є офіційною мовою Беніну, бо ж це колишня французька колонія, але багато і місцевих діалектів. А от щодо релігії, тут можна зустріти і католиків, і мусульман, і протестантів. Багато бенінців сповідують культ Вуду – поклоніння духам предків і природи. Лікування з допомогою заклинань і жертвоприношень – це досить розповсюджена практика у цій країні. З іншого боку, тут дуже шанобливе ставлення до лікарів. У них високі зарплати, найновіше обладнання. «Звісно, працювати нелегко, бо в країні ще й досі не подолана малярія, інші інфекційні хвороби, але відчувається підтримка з боку держави, безмежна довіра людей до свого лікаря, бо ж я, приміром, лікую дітей в третьому поколінні. І дуже прикро було бачити занепад медицини в Україні. Якось поцікавилася, як доїхати до Звенигородської районної лікарні. Відповідь мене ошелешила – перший автобус о 9.40 ранку транзитним автобусом. Це ж коли хворі потраплять на прийом до лікаря і повернуться додому? Скажу відверто: навіть в Африці автобусне сполучення налагоджене значно краще».
Тетяна Олександрівна під час розмови поверталася думками в минуле. Адже все Лисянці нагадує про її дитячі, юнацькі роки, коли ще її знали як Таню Демченко. Сьогодні вже з усмішкою згадує, як вперше показала батькам свого темношкірого Жана, от уже переполох був! А потім вони його, як згодом і внуків, щиро полюбили. Батько навіть кілька разів гостював у Беніні. Згадує, яким були перші відчуття, коли потрапила в чужу країну. Інша природа, інше харчування, інші звичаї. Практично нічого з того, що було в тебе раніше, не стало. Спочатку був процес призвичаювання, в чому дуже допомогли чоловік, його рідні, які тепло прийняли невістку в свою сім’ю, друзі, колеги.
– Головне для адаптації, в чому я переконалася, – мати добрі стосунки з людьми, які тебе оточують, бути ввічливим, терплячим. Дуже важливо показати, що, прийшовши у чуже середовище, ти хочеш збагатитися їх культурою, почерпнути чогось нового. Тож я ревно вивчала французьку мову, історію, культуру, кухню, хоча намагалася, з іншого боку, не загубити в собі українку. Варила вареники, борщ. Овочів для його приготування на тутешньому ринку вдосталь. Можна купити і звичайну картопля, але є і місцева, особлива – ямс – бульба, схожа на нашу величезну витягнуту картоплю. На смак вона теж нагадує картоплю, але борщу з неї не звариш. Можна знайти і столового буряка, моркву, а от кропу дістати було неможливо. Але кілька років тому я привезла з Лисянки насіння цієї нашої городньої рослини. І що ви думаєте – сьогодні в найбільшому місті Беніну Котоні кропом уже скрізь торгують, наскільки він користується попитом у місцевого населення. А от справжнього українського сала, ковбаси, вишневого варення там немає. Все це повезу на гостинець друзям, хай посмакують. А ще обов’язково візьму з собою вишиванки. Моя сім’я обожнює цей одяг. Та й говорять вони всі до одного, від дітей до онуків, українською. Я живу і працюю в Африці, а серцем залишаюсь в Україні.

Джерело: Вісті Черкащини

No Comments

    Leave a Reply

    Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте, как обрабатываются ваши данные комментариев.